Психологічні ігри з собою та іншими

Гра: «Нещасненька» або «Немає шансу залишатися нещасною»

Чи робить це мене щасливою?

Автобіографічне… Для кожного з нас…
Така проста і така неможлива формула: визнання ≠ щастя.

Чому ми «білки»?

Недолюблені батьками, ми все життя шукаємо того, хто нас визнає. Як канатоходець, який стоїть на знеможених ногах заради того, щоб йому аплодували. Але публіка розійшлася, а він продовжує старатися. Йому довго забороняли розслаблятися, щоб завжди бути у формі. Він інакше вже не вміє.

Ця звичка «старатися», відзначитися, отримати похвалу й визнання керує всім нашим життям! Аж доки ми не усвідомимо просту річ: визнання ≠ щастя. Воно його не гарантує, більше того – воно від нього відволікає.

Ми н-и-к-о-м-у н-и-ч-о-г-о не повинні доводити! Не повинні виправдовувати чужих надій: мами, тата, друзів. Важливі люди з дитинства в нашій голові перетворюються на катів і, як нам здається, женуть нас кудись. Ми одружуємося, щоб виправдати надії мами. Ми робимо вчинки, щоб порадувати тата. Ми слухаємося батьків і танцюємо під їхню дудку, навіть коли вже виросли. Іноді – навіть коли їх уже немає… Бо наділили їх (самі) величезною владою – владою визнання!

Ключі від нашого щастя – у них у кишені. Бо перш ніж розслабитися, відчути себе щасливим, потрібно: «Попелюшко, послухай, крихітко, попрацюй ще трішечки…» Вічне «перш ніж».

Казки допомагають і далі вірити в чудодійну силу «старанності»: щастить тим, хто вічно й сильно старається. Вивчіть прислів’я про «рибку», «100 разів відмір», «терпіння і праця», «хто не працює». Повно в голові переконань, що найпрекрасніше в житті – це старатися, вирізнятися, бути поміченим і відзначеним.
І перетворюються дорослі люди або на ведмедя на велосипеді (за цукорок), або на бунтарів («та нізащо на світі працювати мене не змусите»).

Навіщо нам визнання?

Насправді нам не потрібно чиєсь визнання, воно с-о-в-с-і-м нічого НЕ означає, НЕ може змінити, НЕ може залікувати синці. І, до речі: н-е-м-о-ж-л-и-в-о взагалі насититися визнанням. Уявляєте, яка «підстава»? Неможливо – ніколи. А ми – все життя в білчиних колесах…

Виявляється, що «орган» (психічна функція), який здатний перетравлювати цю «їжу» – визнання, може сформуватися лише в дитинстві. Усе! Якщо не сформувався – капець. Ніяка генна інженерія не допоможе. Ніякі клони. Робота з психологом дасть розуміння, чого саме бракує в тому, минулому дитячому, досвіді. Але насититися визнанням – неможливо. Його можна нарешті п-е-р-е-с-т-а-т-и заробляти. І почати любити себе. Саме л-ю-б-и-т-и! Безумовно, а не «тому, що» і не «після того, як».

Визнання – це фантом, його немає. Але можна – і це перемога психотерапії (!) – втомитися бігати за ним, зрозумівши, чого по-справжньому я хочу, до чого по-справжньому я прагну!

Як відрізнити «любов» від «визнання»

Ми насправді хочемо не визнання, а любові. Безумовної. Без жодного «Якщо ти здаси вчасно, то я вважатиму тебе хорошим працівником». Просто «вважайте мене хорошим». Ось за чим ми ганяємося. Хочемо любові, а способи обираємо – трудитися, старатися, щоб не підвести. Не ті способи. От і виходить, що й віддача не та. Вони ж нас любити не будуть, люди на роботі. Ні, не будуть. Виходить замкнене коло? Ні, усе просто. НЕ РОБІТЬ НІЧОГО ЗАРАДИ КОГОСЬ. Робіть усе тільки заради / для себе!

Відрізнити просто: постав собі запитання «Кому все це потрібно?» «Для кого я стараюся?» І якщо відповідь «Для себе» – це ВОНО! Те, заради чого варто. Те, що й називається «самореалізація». І навіть якщо інші не похвалять, не помітять, насварять, відвернуться, але це і є моє – це самореалізація.

Самореалізація не буває в тому, що «заради похвали інших». Це завжди – самовизнання, самоідентифікація. Я роблю те, що допомагає мені самій зрозуміти, хто я така, яка я, що я люблю, що можу, а чого – поки що ні.

Самореалізація чи звичайна лінь

Дехто після прочитання статті скаже: «Ну ось! Нарешті відповідь на всі мої молитви. Запізнився – ну й що? Мені ваше покликання синців не залікує. Не здав звіт вчасно – ну й що? Мені ваше покликання навіть не перетравити. Нащо воно мені, Ваше визнання?»

NO. Ні! Не плутайте токсичний сором за те, що ви нібито когось підвели (хоча насправді ви й «контракту-то не підписували», не погоджувалися) і той факт, що ви справді не виконали те, про що домовлялися. Це – різне. У другому випадку це вже внутрішня свиня хрюкає: поспи, мовляв, друже, бережи свої боки. Нехай інші дурники попрацюють, а ти Facebook порадуй статусами.

Здорова «рівна» людина живе за «контрактами», вибудовує свої кордони з іншими людьми на основі того, що їм від неї потрібно і що з цього вона хоче / не хоче виконати. І – важливо – на яких взаємновигідних умовах. Не кажу тут про те, що контракти мають бути чіткими, зі строками, умовами, обумовленою компенсацією тощо.

І вже якщо такий «контракт» є – будь ласка, виконуй його. Але якщо ви його справді складали уважно до своїх реальних потреб, то саботажі припиняються, енергії додається, сенс у житті з’являється. І так – ви відчуваєте себе щасливою людиною. І ключі від цього стану – у вашій власній кишені. І ніхто не може ним керувати.

Зрозуміти, чи тим я займаюся – просто

Запитайте себе: «Чи робить це мене щасливою?»

Я вдячна своєму психотерапевту. І ціна цієї вдячності – моє життя. Нове! Вона ставила мені це запитання регулярно. Відповіддю була… тиша. І тепер це запитання саме по собі спливає щоразу, як тільки я намагаюся зрозуміти, чи варто мені прокидатися о 4.30 ранку, чи все ж послухатися тих, хто каже «божевільно рано». А таких більшість. Чи робить мене щасливою – прокинутися до світанку, побігти вулицею з собакою поруч, задихатися вже за рогом, усміхнутися своїй спортивній слабкості? – Відповідь: ТАК! Рішення – прокидаюся й біжу. Чи люблю я каву зранку? Більшість каже «бадьорить». А мене? Чи робить ця чашка кави мене щасливою? Рішення – холодний зелений чай з лимоном. Ось воно – моє.

«Життя за контрактом із собою»

Я обрала бути керівницею. Відтоді як я обрала, а не «мене призначили», я перестала скаржитися. Ранок і багато роботи – це мій вибір. Отже, я так планую, або в моїй компанії такий період, що мене зараз потрібно побільше. Я сама обираю, бути успішною, щасливою. Я обрала проактивну позицію у своєму житті. Ключі від МОГО щастя – у мене в кишені. А у тебе?

Таке «життя за контрактами із собою» – дуже складне: воно не залишає ЖОДНОГО шансу нити й скаржитися на кількість ідіотів навколо, політику, партнерів, співробітників, економіку. Така життєва позиція все переводить у з-а-в-д-а-н-н-я. Ні на кого перекладати відповідальність. Закінчилися всі ігри в «хворого Карлсона». Усе! Доводиться виконувати «контракт» із собою (або переписати його) і бути щасливим. Іншого виходу – просто немає. Спочатку незвично, звісно. Як же не поныти. Хоч і скисле молоко, але таке звичне. Але з часом – розслабляєшся і само-реалізуєшся. І вже ніхто тобі не диктує, як жити і що робити. Сам обираєш, сам будуєш, сам живеш. І друзі, і клієнти знаходяться. Тому що зрілі люди – вони як магніти. Притягують слабших і «зелених».

Отже, те, ЩО я роблю, ЯК я живу, З КИМ я проводжу час – це МІЙ вибір? Це РОБИТЬ мене щасливою? – Відповідь …?